«Поїхав до посольства України у Варшаві й заявив: «Я білорус і хочу служити у ЗСУ»

Історія білоруського пацифіста, який пішов на війну добровольцем.

«Ухилявся» від армії, а на війну пішов добровольцем. Білоруський доброволець в інтерв’ю «Салідарнасці» розповів про життя і смерть, втрату друзів, ПТСР і особисту битву, яка ще не закінчилася.

— Я прямо бачив себе на першій лінії й просився в піхоту, хоча мені пропонували бути оператором дронів. І я тоді був не один такий. Бажання битися з цією ордою було настільки сильним, що якби в мене було таке саме бажання, наприклад, заробляти гроші, то я точно став би мільйонером, — жартує Владислав Соловей, згадуючи свої перші дні на війні.

Цей доброволець Полку Каліноўскага, раніше командир розвідувальної групи Інтернаціонального легіону ГУР МО України, а нині військовослужбовець роти спеціального призначення з позивним «Соня» в окупованій Білорусі всіляко «ухилявся» від служби в армії, вважаючи себе пацифістом.

Але у 2022 році за один день він ухвалив рішення і доклав чимало зусиль, щоб потрапити на фронт. Про те, яким був шлях випускника юрфаку з блискучою перспективою роботи в судовій системі до реальних бойових зіткнень, Владислав розповів «Салідарнасці».

«Директорка дитсадка дуже здивувалася, сказала, що «молодий юрист зі знанням англійської» у неї вперше»

— У вашій біографії особливо цікавий момент пов’язаний із роботою в дитячому садку.

— Це було у 2020 році, я все ще був у пошуках себе, оскільки моя юридична професія мене не влаштовувала. Взагалі на юрфак пішов, бо це рекомендували батьки. Насправді мені подобалися творчі професії.

Ще під час навчання за спеціалізацією «Адвокатура і нотаріат» я зрозумів, що в неправовій та окупованій країні навряд чи знайду роботу в цій сфері. Юрисконсультом бути не хотів, адвокатська діяльність була мертвою, а йти в силові структури тим більше не було цікаво.

Пів року пропрацював судовим виконавцем — це була найгірша робота в моєму житті, тому я вирішив кардинально все змінити, і шлях пошуку себе привів мене до державного дитячого садка в мінському мікрорайоні Дрозди.

Його називають «елітним» і через розташування: там справді було багато дітей заможних батьків, а будівля нова, нетипова, за основу взяли європейський проєкт.

А я тоді жив неподалік, подумав: чому б і ні, — і прийшов туди зі своїм резюме. Директорка дуже здивувалася, сказала, що «молодий юрист зі знанням англійської» у неї вперше на співбесіді, але дозволила спробувати.

Багатьом моє рішення справді здавалося нетиповим. Але на той момент ким я тільки не був: працював у деревообробці, на будівництві, у продажах, був репетитором англійської, помічником адвоката в Москві, організатором виробництва на кар’єрі в Підмосков’ї, встиг пожити у Варшаві та Німеччині, був там офіціантом, таксистом, працював у готелях, особистим водієм.

У такому списку вихователь дитячого садка не здається чимось аж надзвичайним. Я завжди охоче йшов назустріч чомусь новому. Однак цей мій досвід тривав недовго, оскільки влаштувався я туди в травні, а в серпні вже потрапив на Окрестіна й більше до садка не повернувся.

— Чому роботу судового виконавця ви назвали найгіршою у своєму житті?

— Я завжди ненавидів папери й ту колоніальну систему. Там усе поєдналося. Судовий виконавець — це людина, яку апріорі не люблять. Його робота полягає в тому, щоб у рахунок боргів вилучати майно, блокувати рахунки, накладати різні заборони.

На мене тоді повісили ще й аліментників. У Білорусі, де 80% розлучень, їх величезна кількість — просто катастрофа. Розлучаються молоді й старі, багаті й бідні, бізнесмени й державні службовці.

За службовим обов’язком я більше спілкувався з жінками. Цікаво, що не всі зверталися по аліменти. Бувало, що просто з помсти вимагали, наприклад, заборонити керувати автомобілем. Якось я сказав одній: якщо її колишнього чоловіка позбавлять права керування, то вона з донькою позбудуться аліментів, на що отримав відповідь: «Мені не потрібні його гроші, хочу, щоб він страждав».

Ще у 2017 році я через пів року не витримав і втік звідти. А зараз у судових виконавців узагалі інші функції, як і у всієї судової системи. Те, що вони роблять щодо невинних людей, перебуває за межами закону.

Коли я ще там працював, то звернув увагу на одну папку, яка відрізнялася від інших розміром: вона була просто як «Війна і мир». До неї не підпускали сторонніх, охороняли, а також із особливою ретельністю контролювали, щоб цей боржник не прострочив виплату бодай на один день.

Було дуже цікаво, хто ж ця людина, за якою так пильно стежать. Якось зміг прочитати прізвище на папці — це був Микола Вікторович Статкевич.

«Окремі моменти на Окрестіні не можу забути, навіть з урахуванням того, що бачив на війні»

— У 2020 році що змусило вас звернути увагу на події в країні?

— До певного моменту я справді був аполітичним. Це не означає, що не розумів, у якій країні живу, але, як і багато хто, вірив, що зміни можливі лише після узурпатора влади в Білорусі.

Ще під час навчання бував на судових засіданнях і бачив, що реальність не просто не збігається з університетською теорією, вона їй прямо протилежна. Верховенство права, про яке говорили на лекціях, на практиці оберталося судами проти невинних людей.

Уже тоді судді здавалися мені безвільними гвинтиками системи. Було зрозуміло: якщо він вийде з цієї системи, сам сяде, бо в нього теж немає жодних прав.

Потім бачив на Окрестіні цих суддів. Вони «судили» нас там у кабінетах, де підлога й стіни були забризкані кров’ю, і мали безпорадний вигляд.

Особисто я звернув увагу на Віктора Бабарика, голову банку, винятково інтелігентну людину. А моїм тригером стали піднесення й надія, які я побачив навколо. Невже ця система може хитнутися, подумав я, і вирішив, що теж маю допомогти.

Робив те, що міг: ходив на мітинги, висловлював свою позицію. Приніс до групи біло-червоно-білий прапорець. Мене попросили його прибрати, але я цього не зробив, і ніхто не наполягав. Багато дітей, до речі, казали: «А в нас удома є такий самий», а в батьківському чаті стали з’являтися стікери з БЧБ.

— Як ви потрапили на Окрестіну?

— Проголосувавши 9 серпня, після закриття дільниці пішов до Стели. Опинився в перших рядах: пам’ятаю світлошумові гранати, якими мені пропалили куртку, потім нас стали розганяти, ми ховалися по дворах під лавками.

О другій годині ночі мене спіймали. Звичайно, усе це було дуже страшно. До того моменту мені ще ніколи не кидали гранати під ноги. Нас, кількох людей, закинули в автозак, мене буквально запхали в «склянку», де вже було троє хлопців.

На Окрестіні творилося просто жахіття. Окремі моменти не можу забути, навіть з урахуванням того, що бачив на війні.

Був хлопець, якого дуже сильно били, він уже не міг кричати й прохрипів омонівцю: «Убий уже мене». Той відповів: «А я тебе і вбиваю».

Був українець. Вони побачили його паспорт: «О, Слава Україні». Той одразу: «Героям Слава», а йому: «Відповідь неправильна» — і почали бити.

Був 16-річний школяр, якого схопили просто з велосипеда. Щоправда, неповнолітніх через пару діб забрали.

Було й багато випадкових людей, зокрема таких, хто, як у тому анекдоті, просив: «Не чіпайте, я голосував за узурпатора влади в Білорусі». Але це не рятувало.

Особливою жорстокістю вирізнялася одна молода білява жінка. Вона всім погрожувала зґвалтуванням, знущалася з якоїсь дівчинки, доки та не обмочилася від страху, а потім сміялася з неї.

У камері 4 на 4 метри нас було сорок людей. Усі стояли, задихаючись, заразилися кон’юнктивітом та іншими інфекціями.

Суд, якщо його можна так назвати, був на третю добу. І це були три доби без сну, їжі, з каламутною водою з-під крана. У мене вже так сльозилися очі, що я майже нічого не бачив: нас по одному виводили, у коридорі били, ставили на коліна, знову били…

Суддя наприкінці запитала, чи є в мене прохання? Попросив зателефонувати мамі й сказати, що я живий. Вона навіть записала номер телефону, але не зателефонувала.

Добу я не відсидів. Ще через три дні нас знову завантажили в автозаки, я знову їхав у «склянці», а супутником був таксист у домашніх капцях, якого дружина відправила по хліб до магазину в їхньому ж будинку. Він жартував: «Більше по хліб у житті не піду».

Таксист за поворотами й лежачими поліцейськими визначив, що везуть на трасу в бік Жодіно. Дорогою автозак зламався, і нас змусили перебігати в інший.

Це нагадувало картину з фільму про Другу світову війну: з обох боків стояв конвой із собаками, ті гавкали, автомати спрямовували прямо на нас, і все було оповите чорним димом, який ішов зі зламаного автозака.

Але везли нас не в Жодіно. У щілину можна було розгледіти ліс, і, перебуваючи під враженням від попередньої сцени з автоматниками, я навіть жахнувся: невже розстрілюватимуть?

Нарешті автозаки зупинилися, нас вивантажили, і вони швидко поїхали, а потім поверталися ще кілька разів із новими партіями. Це були сотні людей, які не помістилися на Окрестіні.

Нам пощастило: як виявилося, нас привезли на військову базу. Пам’ятаю, стоїмо в шоці, а навпроти військові — у ще більшому шоці від побаченого: перед ними натовп побитих, виснажених, брудних людей.

Було видно, що вони не розуміють, що відбувається. Нас вишикували, вийшов майор і каже: не переживайте, зараз ми відведемо вас у душ, усіх нагодуємо, у нас є ліжка.

Нам справді дали мило й рушники, відвели до їдальні, нагодували кашею із сосисками. Потім дали книжки й наступні дві доби не чіпали. А потім випустили.

Пам’ятаю, як ми виходили з цієї частини бетонною алеєю, обабіч якої росли великі красиві дерева. Нам повернули мобільні телефони, і один хлопець під чохлом знайшов захований маленький БЧБ-прапорець. Здається, якби його знайшли на Окрестіні, то могли б убити.

Наприкінці алеї нас зустрічали волонтери, вони пропонували їжу, напої, сигарети. На мене чекали близькі. Ми всі тоді плакали, тому що нас шукали всі ці дні, і рідні справді думали про найгірше.

Коли їхали додому Мінськом, місто гриміло: навколо прапори, плакати, ошатні люди. В одного мого друга в машині вже зламався сигнал, і він просто вмикав на всю гучність «Перемен».

Це був момент сильного душевного піднесення й солідарності, саме тоді почали зупинятися підприємства, і нам справді здавалося: ще трохи дотиснемо — і вийде.

Ми були дуже наївними, я навіть сказав другові: «Невже це кінець?». Він тоді відповів: «Не спокушайся, це лише початок». Потім я дуже часто згадував його слова.

Після Окрестіна я сильно захворів, підхопив там легеневу інфекцію і пів року лікувався. Тим часом мітинги поступово згасали, дедалі більше людей навколо роз’їжджалися, когось затримували.

І для себе я не виключав такого варіанту, хоча й вирішив, що нікуди не поїду, знайшов чергову роботу і знову викладав англійську. Але тут настав лютий 2022-го.

Я ніколи не був в Україні, не мав там ні родичів, ні навіть знайомих. Того дня мене розбудив дзвінок друга. Він прямо кричав, що почалася війна, а я все одно не повірив, сказав, що так не жартують, і поклав слухавку. І лише після цього зайшов у Телеграм.

«В армії я не служив, узагалі вважав себе пацифістом, «косив» як тільки міг»

— Чому ви вирішили, що ваше місце — у країні, в якій ви ніколи не були й навіть мало що про неї знали?

— Одразу зрозумів, що в нас спільний ворог, усе усвідомив і до вечора першого дня вже ухвалив рішення. Відчував свою особисту відповідальність за те, що наша територія використовується як плацдарм для атаки. Вважав це прямим наслідком нашої поразки у 2020 році.

Не дуже розумію, коли кажуть, що війна триває в Україні і нас це не стосується. Вона почалася з території Білорусі, і нас вона точно стосується.

Але до фронту добирався майже рік. Спочатку через особисті обставини не міг виїхати. Коли нарешті потрапив до Польщі, вже там був змушений затриматися у справах, а потім раптово вперше в житті тяжко захворів на вітрянку.

Щойно одужав, поїхав прямо до посольства України у Варшаві. Одразу через домофон заявив: «Я громадянин Білорусі й хочу служити в ЗСУ».

У відповідь почув здивоване: «Чого?», але мене впустили, обшукали, перевірили документи, вислухали мою історію й дали контакти Полку Калиновського.

Проводжаючи, сказали: «Дякуємо». Кажу: «Так я ще навіть до війни не дістався». — «Дякуємо за те, що є люди, які хочуть нам допомогти!».

Кордон перетнув лише в грудні 2022 року. Так опинився в ПКК. В армії я не служив, узагалі вважав себе пацифістом, «косив» як тільки міг.

Під час рентгену спеціально викрутив спину так, що за знімком мені ледь не дали інвалідність (сміється).

— Війна виявилася місцем, де ви затрималися найдовше. Чому?

— Війна не відповідала нічому з моїх уявлень, але в мене справді нарешті з’явилося відчуття, що я на своєму місці.

Розумів, що став на захист цінностей, які повністю збігаються з моїми, і усвідомлював, що заради цього готовий ризикнути життям.

У мене був дуже хороший перший командир із позивним «Сенат». Він професійний військовий, теж приїхав добровольцем із Білорусі, але, на відміну від мене, який мав книжкове уявлення про війну, не був схильний до ілюзій.

На перше ж завдання він потягнув мене кудись під дощем, у багнюці по пояс, багато кілометрів, потім ми ховалися в підвалі, де з їжі була лише цибуля, усю ніч копали траншеї й не зробили жодного пострілу.

Тоді він сказав: «Війна — це не красиві перемоги над кацапами. Вона виглядає так: ніч, багнюка, траншея, лопата».

— Чому у вас позивний «Соня»?

— У навчальному центрі проспав перше шикування, за це мене прозвали Сонею. Сказав: «Так і запишіть».

Щоб потрапити до піхоти, куди я просився, потрібно було скласти іспит: пробігти кілометр за певний час, відтиснутися й 10 разів підтягнутися в бронежилеті з бронеплитами, кожна з яких важила 5 кг.

Фізична підготовка вимагалася серйозна, але я тренувався, почав ще в Білорусі, в Україні три місяці був у навчальному центрі.

Першу смерть побачив у Кліщіївці. Це була важлива операція, контрнаступ, українська бригада, до якої нас прикомандирували, тоді спробувала відбити Бахмут. Там за півтора місяця я пройшов справжнє бойове хрещення й заповнив усі прогалини, коли і мені довелося стріляти, і в мене стріляли.

Тоді на моїх руках загинув молодий українець. Його поранили, у нього почалася внутрішня кровотеча. А я закінчив курси бійця-рятувальника, і в нас із побратимом, єдиних, виявився медичний рюкзак.

І ось ми, двоє білорусів, намагалися його реанімувати, але, звісно, у полі нічого не могли зробити. Він увесь у крові, ми всі в крові, поруч його найкращий друг просто божеволіє — і ми вирішуємо його евакуювати.

Нести пораненого дуже важко, особливо якщо немає жорстких нош. Щоб нести на м'яких ношах на велику відстань, потрібно 12 людей: шестеро несуть, ще шестеро йдуть попереду й відпочивають, потім вони міняються.

Ми зібралися разом з українцями й понесли. Ті два кілометри окопами та ямами, здавалося, ніколи не закінчаться, це була найважча ноша в моєму житті.

Коли дісталися, його намагалися відкачати, але не змогли. Ми вийшли до його друга й побратимів, і мені потрібно було сказати їм, що він помер. Я вважав себе винним, хоча лікар підтвердив, що шансів не було, поранення надто тяжке.

Тоді його друг за те, що я намагався врятувати його товариша, віддав мені його маленький шеврон, увесь залитий кров'ю…

І ось що означає війна: хлопець щойно помер, тут же під'їхала БМП, мені сказали: «Повертайся на позицію, війна ще не закінчилася», дали вологу серветку витерти кров з обличчя та рук, і ми поїхали.

Потім гинули й мої товариші, білоруси та українці, з якими я встиг подружитися. І я теж плакав, це щоразу біль, хоча й кажуть, що людина до всього звикає.

Насправді з часом просто вчишся контролювати свої емоції. Розумієш, що навколо весь час гинуть люди, якщо постійно горювати, втрачається боєздатність. А ми тут для того, щоб битися.

І якщо ми хочемо залишатися в строю та щось робити, щоб їхня смерть не була марною, потрібно взяти себе в руки. Не можна забувати про цих хлопців, але потрібно рухатися далі.

Хоча зрозуміло, що просто так вимкнути емоції не можна, все одно це тебе переслідуватиме, все одно буде ПТСР.

«Якщо розвідник постійно вступає в бій, то це такий собі розвідник»

— Ви зараз служите в розвідці, отже, йдете першими? Це дуже страшно?

— Найстрашніше — це все-таки ДШВ (десантно-штурмові війська). Це коли українці ходять у штурм по два рази на день. Розвідка — форма піхотної діяльності, це робота зі збору інформації.

Ми не повинні вести бій. Якщо розвідник постійно вступає в бій, то це такий собі розвідник. За можливості бою взагалі треба уникати.

З часом наша робота сильно змінилася. Зараз її здебільшого виконують дрони.

— Чи могли ви уявити собі таку технологічну революцію просто на полі бою?

— Я не уявляв, що так буде. Водночас лопати, траншеї, бруд, кулемети — усе залишилося. А ось ліній фронту з обороною як такою тепер не існує в тому розумінні, як це було.

Раніше «сіряк» (сіра зона) — лінія між нашою землею та землею противника — це було чітке поле: наша посадка і їхня посадка. Тепер це така розмита територія, де все перемішано.

І розвідка стала зовсім іншою. Тепер лише аеророзвідка. У попередньому вигляді ми більше не потрібні. Але ми пристосовуємося до нових обставин. Наприклад, дрон виявляє в «сірій зоні» терористів, які вже встигли зайти кудись у тил, і не має можливості їх дістати.

Тоді розвідники влаштовують засідки, зачистки, можуть зайняти й утримувати якусь позицію, щоб її не зайняв противник.

— У зв’язку з тим, що війна перетворилася на дронову, жертв стало менше?

— Мені здається, людей стало гинути більше, тому що менше людей виживає після зустрічі з дронами. Після поранення у звичайній перестрілці ти можеш кудись відкотитися.

З дроном так не вийде, тому що за одним летітиме другий, третій, доки не доб’ють. Відповзти не вдасться.

— На чиєму боці, на вашу думку, технічна перевага?

— Було по-різному. Кілька років тому я відчував, що технічна перевага у нас. Потім терористи почали масове виробництво оптоволоконних дронів, і перевага перейшла до них.

Від бездротових дронів хороші засоби РЕБ захищають, а від оптоволоконних немає жодного захисту, такий можна лише розстріляти з автомата.

Спочатку вони просто безжально душили нас цими БПЛА. Але українці швидко теж взяли їх на озброєння. Тепер, на мій погляд, в обох сторін дронів із надлишком, не вистачає операторів.

На жаль, кількість людей у них усупереч усім прогнозам не закінчується. Війна триває понад чотири роки, ті, хто спочатку був підлітком, уже можуть іти на фронт, виросли сотні тисяч потенційних бійців.

Розраховувати на те, що їх зупинять людські втрати, що вони відчують критичну шкоду й вирішать: ну все, ми більше не можемо втрачати людей, — не варто. Раби виконують накази господаря.

«Боюся полону, боюся смерті, боюся, що ніколи не повернуся додому, тут загину»

— Ви розповідали, що у вас був затяжний ПТСР, через який ви навіть тимчасово залишали службу.

— У мене був період психоемоційного, психічного виснаження. Я був просто спустошений після загибелі поспіль кількох товаришів.

Крім того, майже весь свій бойовий шлях я пройшов на посаді сержанта. У моєму підпорядкуванні завжди були люди. Це колосальна відповідальність.

Війна, щоб ви розуміли, — це неймовірного обсягу аналітичне завдання. Якщо ти збираєшся просто бігати з автоматом і стріляти, тебе вб’ють наступного дня, сміливий не означає «хороший солдат».

Тут перед кожною операцією треба думати більше, ніж над університетським дипломом. Це дуже сильна мобілізація ресурсів усього організму, щоденна інтелектуальна та фізична праця.

Військову справу недарма вважають наукою і навчають її в академіях. Мені довелося вчитися всьому в полях, прискорено, і одразу застосовувати здобуті знання на практиці.

Просите приклад? Якось мені наказали очолити свою розвідувальну групу й піти допомогти українцям утримати об’єкт. Ми, 10 білорусів, зайшли в будівлю, де було 12 українців.

Заходили всю ніч, захід був дуже важким. І тут до будівлі підходять 5 терористів. Начебто треба починати по них стріляти, але я пропоную вдати й не показувати, що тут 22 людини.

Ми не стріляємо, вони йдуть. Я швидко розраховую оборону цієї триповерхової довгої будівлі, розставляю всіх по секторах, кожному визначаю орієнтир «початок—кінець», розписую, хто як чергує, щоб люди встигали відпочивати й змінювати одне одного, пояснюю, у якому випадку стріляти, а в якому — ні. Приблизно такий вигляд має робота командира.

— І це все прямо потрібно записати?

— Звісно, а як ви стільки інформації втримуєте в голові. Сідаю, відкриваю нотатки в телефоні й розписую все, з позивними та часом.

— І робити це треба оперативно?

— Так, іноді ще й під обстрілами. По тій будівлі, наприклад, стріляли з мінометів і танків. Ми продовжували імітувати свою відсутність і не відповідали. Зрештою терористи вирішили, що будівлю не охороняють, і відправили на штурм до нас серйозну групу з 17 людей із командиром.

Вони були впевнені, що зайдуть без проблем, можливо, зустрінуть пару людей, але були захоплені зненацька й зазнали втрат. Тактично краще, щоб противник не знав, скільки вас і яка у вас зброя, до самого останнього моменту.

І ось щоб регулярно займатися діяльністю такого роду, потрібно мати стабільний емоційний стан. Коли ти перестаєш контролювати емоції через втрату близьких, до того ж хронічне недосипання, проблеми зі здоров’ям — у сукупності це знижує твої когнітивні здібності.

Ти стаєш нервовим, дратівливим, погано міркуєш, не можеш прораховувати ситуації, втрачаєш ситуативне мислення, починаєш припускатися помилок. Зрештою ти можеш припуститися помилки, яка обернеться жертвами.

Такий стан я називаю вигоранням або втратою боєздатності. І зі мною це сталося. Для відновлення потрібна терапія тривалістю від трьох місяців до пів року. І я був змушений узяти таку перерву.

Зараз знову в строю, але вже не обіймаю сержантських посад. Тепер я самостійна бойова одиниця, це значно менша відповідальність. Також займався інструкторською діяльністю, навчав українців.

— Ви часто згадуєте українців. На фронті не виникає питання етнічної належності?

— Особисто до мене українці завжди чудово ставилися. Вони поважають мою позицію. Те, що після в’їзду в країну мене в СБУ допитували 5 годин, — так вони всіх перевіряють, московитів можуть і кілька діб.

Вони зобов’язані дбати про свою безпеку, я на їхньому місці вчинив би так само.

— Ви боїтеся полону, смерті?

— Звісно, боюся полону, боюся смерті, боюся, що ніколи не повернуся додому, загину тут. Боюся злякатися в бою, боюся підвести людей, боюся за товаришів, яких люблю, боюся, що ще хтось загине. Я постійно боюся.

Як можна продовжувати з такими думками? Напевно, мене мотивує мета.

— Але ви вже стільки своїх сил віддали для досягнення цієї мети, можете, мабуть, спокійно поступитися місцем іншим?

— Були й такі думки, особливо коли йшов відновлювати здоров’я. І потім, я ж доброволець, Україна мене не запрошувала, повістки не було. Сам прийняв таке рішення і, на відміну від українців, можу будь-якого дня встати, розвернутися, сказати «дякую» і завершити службу.

Чому я цього не зробив? Через свої переконання. Я відновився й зрозумів, що бій іще не закінчений, я ще можу битися, можу приносити користь, навчати молодих бійців, передавати досвід.

Війна може тривати ще роками. Україна, коли я сюди їхав, була для мене чужою країною. Через чотири роки це вже мій другий дім, тут стільки всього пережито.

Я полюбив і цю країну, і цих людей навколо мене — Україна вже в моєму серці. Але не забуваю, навіщо їхав спочатку. Мій особистий бій закінчиться, коли я повернуся додому, у свою вільну Білорусь.