«Це був для мене самий ліпший час»

Коли після 2020 року Олена (ім’я змінено) вирішила разом із сім’єю виїхати з Білорусі до Польщі, питання, чи залишати маму, для неї не стояло: вони прожили разом усе життя. Олена помічала в жінки ознаки деменції, але в Білорусі діагноз їй так і не поставили. Це сталося лише в Польщі. Через три роки її не стало. Олена поділилася з MOST історією переїзду, встановлення діагнозу, життя мами в будинку для літніх людей і втрати.

Проблеми зі здоров’ям мами Олена почала підозрювати ще в Білорусі. Жінка по кілька разів повторювала одне й те саме, забувала, що говорила і що робила. Одного разу вона навіть переплутала ємність із засобом для обробки рослин, що стояла на дачі, з пляшкою молока.

— Це ще була не найглибша стадія, але вона вже забувала, де дім. У нас по сусідству було два схожих будинки, і мама іноді заходила не в той. Після того випадку її одразу госпіталізували до відділення, де зазвичай перебувають пацієнти після спроб самогубства. Психіатр кілька разів розмовляв із нею, щоб зрозуміти, було це зроблено навмисно чи випадково.

Але офіційного діагнозу в Білорусі Ядвізі так і не поставили. Неврологи проводили МРТ та інші обстеження, але зміни в її поведінці списували на вік.

До переїзду сім’я готувалася близько двох років. Олена хотіла оформити карту поляка за польським походженням. Ядвіга — етнічна полька, але в радянських документах її, як і багатьох інших, свого часу записали білорускою. Прямих доказів польського походження не було — довелося збирати документи з польського боку, аж до військового квитка батька.

Коли сім’я почала оформлювати карту поляка, Ядвізі був 81 рік.

— Консул не став проводити стандартне опитування, побачивши її — така ошатна божа кульбабка, 81 рік, у блузочці, у білій спідничці. Він подивився на неї і сказав: «Нехай мама посидить, я з вами поговорю».

Приблизно за два-три місяці до від’їзду Ядвіга почала усвідомлювати, що переїзд неминучий. За словами Олени, їхати їй дуже не хотілося. Але зрештою сім’я виїхала до Польщі разом.

На кордоні з Польщею вимагала повернути її назад

Дорога до Польщі далася сім’ї важко — їхали близько 30 годин за 30-градусної спеки.

— Десь у районі кордону, у Бресті, вона кричала, що хоче, щоб її там залишили. Жодних таблеток ми тоді не приймали, було дуже складно. Поки вона спала, усе було добре, потім вимагала повернути її назад, — згадує Олена.

Психіатр запропонував намалювати циферблат

Попри важку дорогу, адаптація в Польщі пройшла напрочуд непогано.

— Головним для неї було те, що костел — за п’ять хвилин ходьби. Квартиру ми обирали саме з огляду на це: щоб мамі не потрібно було далеко ходити. Вона відвідувала службу один-два рази на день — це було її життя.

Саме тоді сім’я нарешті знайшла в Польщі психіатра, який зміг поставити точний діагноз — деменція.

— Вона намалювала циферблат: усередині коло, а всі цифри — навколо, безладно. Коли я це побачила, то зрозуміла: усе, це кінець. При цьому мама ще пам’ятала, як звати дітей, у якому році вона народилася. Розмова з лікарем тривала близько п’ятдесяти хвилин, після чого він сказав: стадія у вас помірна, але готуйтеся — краще вже не стане. Він сказав: ми дамо таблетки, трохи пригальмуємо процес, — згадує Олена.

Жінка переконана: якби в Білорусі хворобу вчасно розпізнали й направили маму до фахівців, у них було б іще кілька років: «чим раніше починаєш лікування, тим довше людина залишається собою».

Щоб не втрачати маму з поля зору, Олена встановила на її телефоні функцію батьківського контролю.

— Я знала, де вона йде і як вона йде. Кілька разів я бігала за нею по району — добре, що працювала дистанційно. Не знаю, що було б, якби я працювала в офісі, — каже вона.

Адаптацію полегшували й прості побутові прийоми, наприклад записки, розвішані по квартирі в перший час після переїзду: на вхідних дверях — не виходити самій, на кухні та в інших місцях — підказки, що де знаходиться.

— Плакала вона, здається, лише в дорозі — годин через дванадцять шляху, коли зрозуміла, що відбувається щось не те. Мама дуже комунікабельна людина й швидко завела в Польщі нові знайомства.

Згодом Олена знайшла для мами жінку-компаньйонку. Українка приходила до Ядвіги кілька разів на тиждень, і вони разом ходили гуляти та по магазинах. Послуги компаньйонки, за її словами, також рекомендував лікар — як спосіб додаткової соціалізації, адже її життя здебільшого обмежувалося YouTube і костелом.

«Хтось із нас двох збожеволіє швидше»

Згодом Олена почала розуміти, що постійний догляд стає непосильним.

— Хтось із нас двох збожеволіє швидше. Мені здавалося, що це вже буду я. Підтримували чоловік і донька, але догляд 24 години на добу, сім днів на тиждень був по-справжньому страшним. Я настільки втомлювалася, що вже навіть не хотіла ні з ким спілкуватися, — зізнається Олена.

Далі стан літньої мами погіршувався: з’явилися проблеми з орієнтацією на місцевості поза звичним маршрутом, нетримання, безсонні ночі, під час яких Ядвіга вдягала на себе весь одяг із шафи.

— Цей шурхіт часом навіть стає страшно слухати, коли розумієш, що тобі вже навіть страшно піти туди й подивитися, що там, — каже Олена.

«Мешканці будинку — такі милі, кожен на своїй хвилі: могли вночі нафарбуватися, взяти сумочку й піти до магазину»

Так сім’я дійшла до рішення влаштувати маму до будинку опіки. Для цього необхідно було взяти в сімейного лікаря довідку про діагноз. Важливий нюанс, про який попереджає Олена: потрапити до будинку опіки можна лише тоді, поки людина ще здатна самостійно підписати згоду. Якщо людина сама не хоче або вже не здатна підписати документ, до будинку опіки її не приймуть — тоді потрібно проходити процедуру оформлення опікунства. А це тривалий процес.

Ядвіга підписала документи про згоду. Олена орендувала для мами одномісну кімнату в будинку опіки — вона не хотіла підселяти маму до когось іще, щоб її нічне занепокоєння не заважало сусідам. Місяць проживання коштував 5000 злотих. У вартість входили харчування, регулярні візити лікаря та медсестер.

— Дівчата, які за нею доглядали, — з України та Польщі — були настільки приємними, що я навіть не могла собі такого уявити. Там близько 80% мешканців будинку були схожі на мою маму — такі милі, кожен на своїй хвилі, які могли, наприклад, уночі нафарбуватися, взяти сумочку й спробувати піти до магазину.

Для самої Олени три місяці в будинку опіки стали несподівано світлим періодом її життя.

— Це, мабуть, був для мене найкращий час, який я провела з нею вже в такому її стані. Я приїжджала на вихідні, ми розмовляли. Не було тієї накопиченої злості від власного безсилля. Година-півтори, проведені з мамою, були зовсім іншої якості, — каже Олена.

Таблетки дали півтора року притомного життя

У будинку опіки Ядвіга прожила три місяці. Потім жінка померла.

— У неї навіть не було лежачої стадії. Вона пролежала всього три дні й померла — якось дуже різко. Лікар пояснив, що перебіг хвороби буває різним: хтось лежить роками, а в когось усе обривається раптово.

Ховали Ядвігу в Польщі.

— Тут ніхто не телефонує і не виносить мозок, як у Білорусі, де людина щойно померла, а тобі вже телефонують десять похоронних бюро, — каже вона. — Я сама знайшла похоронне агентство неподалік, зателефонувала — мені сказали: без проблем, повідомте адресу, решту зробимо самі.

На похорон та облаштування поховання польська держава виплатила Олені допомогу — на той момент близько 4000 злотих.

— Дякую тому лікарю й тим таблеткам, які дали нам іще півтора року досить притомного життя — коли людина може сама себе обслуговувати, приготувати собі кашу. У Білорусі, де я працювала в офісі й ми всі йшли з дому, такого часу в нас просто не було б. Зрештою все склалося так, як склалося. І слава Богу.